Lettre sur la situation de l'Eglise orthodoxe

0 have signed. Let’s get to 200!


(English, German, Russian and Ukrainian versions below)

Lettre à nos frères et sœurs de l’Eglise orthodoxe

Samedi 11 mai 2019

 

Chers frères et sœurs,

Le Christ est ressuscité !

La tradition chrétienne orthodoxe considère qu’entre les fêtes de Pâques et de Pentecôte les cieux sont ouverts. Ceci signifie que si nous avions les yeux de la foi nous pourrions voir émerveillés les anges du ciel monter et descendre l’échelle qui unit Dieu aux hommes.

En ce moment si joyeux de notre vie ecclésiale, il nous faut cependant reconnaître avec humilité que l’Église orthodoxe traverse une période de crise. Les Églises de Moscou et de Constantinople ont rompu le dialogue. Cette rupture est aggravée par la rupture de communion tristement connue. Celle-ci est ressentie comme un véritable drame par le peuple orthodoxe qui n’a aucune envie que l’Église orthodoxe sombre dans un schisme. A cela s’ajoute la crise de l’archevêché des Églises de tradition russe en Europe occidentale depuis la suppression de son statut d’exarchat en novembre 2018. Celui-ci est désormais partagé entre ceux qui considèrent qu’ils n’ont d’avenir qu’au sein du  patriarcat de Moscou et ceux qui estiment qu’un nouveau modus vivendi peut encore être trouvé avec le Patriarcat de Constantinople.

Mais puisque tout est possible aux yeux de la foi en cette période si particulière de l’année, permettez-nous de formuler trois prières.

 

Premièrement, évitons toute précipitation pour décider du devenir de l’archevêché des Églises de tradition russe en Europe occidentale. Agissons plutôt avec confiance et goût pour la vérité. C’est parce que le Christ est ressuscité en vérité qu’Il a pu envoyer l’Esprit Saint à ses disciples.

Ceci signifie en premier lieu que chacun, sous l’action de cet Esprit, admette, en vérité, sa part de responsabilité dans la crise que traverse l’Eglise orthodoxe non seulement en Europe occidentale mais aussi dans le monde. Ce n’est pas le lieu ici d’étaler toutes les médisances, tous les jeux de pouvoir, toutes les faiblesses des fidèles et de leurs pasteurs. A chacun de parcourir son cheminement intérieur de repentir et de purification.

Pourtant, si « le pardon a jailli du tombeau », devons-nous rester prisonniers de nos fautes ? Le chrétien n’est-il pas appelé à pallier les faiblesses d’autrui et à pardonner ? Et surtout, avons-nous une vision si étriquée du plan de Dieu sur l’Église pour considérer qu’il n’existe qu’une seule option viable pour l’organisation des communautés ecclésiales dispersées dans une région donnée ? Au regard de la situation de l’archevêché des Églises de tradition russe en Europe occidentale à la fin des années 1960, on peut bien comprendre que l’émiettement dans d’autres juridictions ou le transfert en bloc dans le Patriarcat de Moscou sont loin d’être les deux seules perspectives pour ces paroisses. Surtout si l’on se souvient que les plus grandes figures du renouveau de l’Église orthodoxe depuis cent ans y ont œuvré, à commencer par ses saints, du prêtre Alexis Medvedkov à la religieuse mère Marie Skobtsov.

 

Notre deuxième prière concerne les évêques présents en Europe occidentale.  Que proposent nos évêques à ceux qui sont nés ou qui ont grandi en Europe occidentale ? Quelles perspectives envisagent-ils pour l’implantation de l’Orthodoxie dans la société et la culture européenne? Comment surmonter la rupture de communion qui déchire nos communautés et nos familles ?

Nous souhaitons que soient organisées dès cette année, en Europe occidentale, des discussions collectives sur l’avenir de l’Église orthodoxe et que celles-ci s’accomplissent dans un esprit de paix, d’écoute mutuelle, de charité, de vérité et de liberté.

Il nous faut prendre conscience collectivement qu’il n’y a pas eu encore de travail d’explication et de réception  des décisions du concile panorthodoxe de Kolymbari de 2016, un concile pourtant capital qui a fait l’objet de préparations minutieuses depuis au moins 50 ans. Les chrétiens orthodoxes qui, de par le monde, vivent hors des territoires canoniquement organisés doivent, en premier lieu, recevoir les décisions de ce concile.

Celui-ci en particulier a invité les paroisses orthodoxes en Europe occidentale à se rassembler par le biais d’assemblées régionales d’évêques sous la présidence du patriarcat œcuménique et avec la participation de l’ensemble des communautés, prêtres et laïcs, des différentes juridictions. Cette invitation doit être mise en œuvre en tenant compte des spécificités locales des Églises en formation. Les Eglises dites « mères » doivent comprendre en particulier que, comme l’a déclaré le 9 décembre 2004 le Conseil de l’archevêché, la majorité des chrétiens orthodoxes présents depuis plus d’un siècle en Europe occidentale ne se considèrent plus depuis bien longtemps comme en situation de ‘diaspora’. Pour parvenir à une compréhension mutuelle, il faudra, bien entendu, de la patience, du discernement et de la confiance.

 

Notre troisième prière est que l’ensemble des chrétiens orthodoxes des Églises membres des assemblées épiscopales en Europe occidentale co-organisent dès que possible, avec le soutien de toutes les forces vives engagées, dans un esprit de renouveau, au service d’une Orthodoxie universelle, à commencer par la Fraternité orthodoxe en Europe occidentale, l’ACER-MJO, l’Institut Saint-Serge, Syndesmos, ces forums de discussion inter-juridictionnels sur « le passé et l’avenir de l’Église orthodoxe en Europe de l’Ouest ».  

Malgré le risque de se révéler laborieuses et tendues, ces discussions sont pourtant indispensables.

Le temps est venu, par exemple, pour les chrétiens du patriarcat de Moscou d’expliquer à leurs frères et sœurs orthodoxes pourquoi leur Eglise est à ce point solidaire de l’Etat et de ses décisions, même anti-chrétiennes. Les responsables du patriarcat de Constantinople pourraient également revenir sur leurs difficultés à gérer efficacement la vie ecclésiale panorthodoxe dans le monde. Nous sommes pour notre part convaincus que l’actuelle Eglise orthodoxe en Europe occidentale, malgré ses limites, est en mesure d’organiser de tels débats.

Une approche strictement verticale n’apporterait, en effet rien d’autre qu’un peu plus de désordre et de division. Dans ce sens, il faut reconnaître, le caractère visionnaire des décisions du concile de Moscou de 1917-1918 qui revalorise la complémentarité et la co-responsabilité des laïcs, hommes et femmes, du clergé et des hiérarques. Nier cet héritage serait non seulement nocif mais illusoire.

Il est également urgent de redécouvrir la dimension sacramentelle de la vie en Église. Selon une telle ecclésiologie, largement développée par les plus éminents théologiens du 20e siècle, l’Eucharistie fait l’Eglise et simultanément l’Eglise manifeste en ce monde le commun Royaume. En rassemblant dans l’unité « les enfants de Dieu dispersés de par le monde », l’offrande eucharistique ne donne-t-elle pas à ceux qui y communient la possibilité de s’unir entre eux et de s’enrichir mutuellement de leurs diversités spirituelles, nationales, historiques et culturelles ?

Enfin toute communauté rassemblée en un territoire par l’Eucharistie ne peut se dissocier de l’histoire des hommes. Il faut donc assurer un lien entre les Églises d’origine et les fidèles orthodoxes qui s’installent ou séjournent en Occident ; ouvrir les yeux sur ce que partagent les orthodoxes avec les autres Églises chrétiennes ; et, avant de condamner grossièrement et sans appel, déceler les potentiels de sainteté dans les éléments du monde qui attendent encore la lumière divine.

Si les Eglises dites « mères » s’opposaient à un tel mouvement de réflexion et de discernement collectifs, elles risqueraient de se scléroser et de se confronter aux calamités décrites dans les premiers chapitres de l’Apocalypse.

Voici ce que disait le Vivant à l’ange de l’Eglise de Laodicée (Ap, 3, 16-19) : « Tu t’imagines : me voilà riche, je me suis enrichi et je n’ai besoin de rien : mais tu ne le vois donc pas : c’est toi qui es malheureux, pitoyable, pauvre, aveugle et nu ! Aussi, suis donc mon conseil : achète chez moi de l’or purifié au feu pour t’enrichir ; des habits blancs pour t’en revêtir et cacher la honte de ta nudité ; un collyre enfin pour t’en oindre les yeux et recouvrer la vue. » 

Mais comme l’a rappelé Nicolas Berdiaev il ne faut pas comprendre de façon fataliste les visions de l’apôtre Jean. Bien au contraire, les chrétiens orthodoxes, conscients des risques de la tiédeur spirituelle, doivent entreprendre ce travail de vérité et de réconciliation au nom de leur mission commune d’aller baptiser toutes les nations avec la force de l’Esprit Saint.

Cet Esprit de vérité que nous allons implorer et recevoir à la Pentecôte.

 

Premiers signataires:

Antoine Arjakovsky,

Sophie Clément-Stavrou,

Alexandra de Moffarts,

Georges El Hage,

Jean-Jacques Laham,

Daniel Lossky,

Olga Lossky-Laham,

Jean-Claude Polet,

Noël Ruffieux,

Cyrille Sollogoub,

Michel Stavrou,

Bertrand Vergely,

André Veriter.

 

A LETTER TO OUR BROTHERS AND SISTERS

OF THE ORTHODOX CHURCH

                                                                                         

Saturday, May 11 2019 

 

Dear Brothers and Sisters,

Christ is Risen!

Christian Orthodox tradition believes that between Easter and Pentecost the heavens are open. This means that if we have eyes of faith, we will be able to contemplate, in wonderment, the angels of heaven ascending and descending the ladder that unites God and men.

In this so joyous moment of our ecclesial life, however, we must humbly recognize that the Orthodox Church is going through a critical period. The Churches of Moscow and Constantinople have broken off their dialogue. This rupture is aggravated by the rupture of communion as we so sadly observe. This is experienced as an authentic drama by the Orthodox people who have no desire to see the Orthodox Church sunk in a schism. Added to that is the crisis of the Archdiocese of the Churches of Russian tradition in Western Europe following the suppression of its status as an exarchate in November of 2018. This archdiocese is divided between those who believe that they have a future only within the Patriarchate of Moscow and those who think that a new modus vivendi with the Patriarchate of Constantinople can still be found.

But since everything is possible to the eyes of faith during this special period of the year, allow us to propose three prayers.

First, let us avoid any precipitation in deciding the evolution of the Archdiocese of the Churches of Russian tradition in Western Europe. Rather let us act confidently and seek the truth. It is because Christ is risen indeed that he was able to send the Holy Spirit to his disciples.

That means, in the first place, that each one, under the action of this Spirit, admits, in all truth, his part of responsibility in the crisis that the Orthodox Church is undergoing not just in Western Europe, but also in the world. This is not the place to bring forth all the gossiping, all the power struggles, all the weaknesses of the faithful and their pastors. It is up to each one to examine the evolution of his interior life of repentance and purification.

And yet, if “pardon springs forth from the tomb,” should we remain prisoners of our faults? Isn’t the Christian called to compensate for the weaknesses of the other and to pardon? And, above all, do we have such a narrow vision of God’s plan for the Church that we consider that there only exists one viable option for the organization of dispersed ecclesial communities in a given region? Looking at the situation of the Archdiocese of the parishes of Russian tradition in Western Europe at the end of the 1960s, it is very understandable that the breaking up into other jurisdictions or the massive transferal into the Patriarchate of Moscow are far from being the only two perspectives for these parishes. Above all we have to keep in mind that the greatest figures of the renewal of the Orthodox Church over the last hundred years have dedicated themselves to this Archdiocese, beginning with its saints, from the priest Alexis Medvedkov to the religious Mother Marie Skobstova.

Our second prayer concerns the bishops now present in Western Europe. What are our bishops offering to those who were born or who grew up in Western Europe? What perspectives are they considering for the implantation of Orthodoxy in European society and culture? How can the rupture of communion, which is destroying our communities and families be overcome?

We desire that, beginning this very year, that there be collective discussions in Western Europe concerning the future of the Orthodox Church and that these discussions take place in a spirit of peace, of mutual listening, of charity, of truth and of liberty.

We must become collectively aware that there still has not been any effort to explain and to receive the decisions of the 2016 Panorthodox Council of Kolymbari, a council of capital importance which was meticulously prepared over the course of at least 50 years. The Orthodox Christians who, throughout the world, live outside of territories that are canonically organized, should be the first to receive the decisions of this council.  

The council has, in particular, invited the Orthodox parishes of Western Europe to come together in regional assemblies of bishops under the presidency of the Ecumenical Patriarch and with the participation of the whole communities, priests and lay people, of the different jurisdictions. This invitation should be carried out by taking into consideration the local specificities of the Churches that are being formed. The so-called “Mother Churches” should understand, in particular, that, as the Council of the Archdiocese declared on December 9 2004, the majority of Orthodox Christians who have been present in Western Europe for more than a century have, for a long time already, ceased to consider themselves as in a situation of “diaspora”. To arrive at a mutual understanding, it will, of course, be necessary to be patient, discerning and confident.

Our third prayer is that the ensemble of the Orthodox Christians of the member Churches of the episcopal assemblies in Western Europe co-organize, as soon as possible and with the support of all the vital forces involved, in a spirit of renewal, at the service of a universal Orthodoxy, these forums of inter-jurisdictional discussion on “the past and the future of the Orthodox Church in Western Europe” beginning with the Orthodox Fraternity in Western Europe, ACER-MJO, the Saint Sergius Institute and Syndesmos.

In spite of the risks of showing themselves to be difficult and tense, these discussions are, all the same, indispensables.

The time has come, for example, for the Christians of the Patriarchate of Moscow to explain to their Orthodox brothers and sisters why their Church is so much in solidarity with the State and its decisions, even the anti-Christian ones. Those who are responsible in the Patriarchate of Constantinople should equally revise their difficulties in effectively directing the Pan-Orthodox ecclesial life in the world. For our part, we are convinced that the actual Orthodox Church in Western Europe is, in spite of its limitations, capable of organizing debates on these matters. A strictly vertical approach will not, in fact, bring about anything other than a bit more disorder and division. Along these lines, it is necessary to recognize the visionary character of the decisions of the 1917-1918 Council of Moscow which revalorized the complementarity and co-responsibility of lay people, men and women, clergy and hierarchs. To deny this heritage would be not only harmful but illusory.

It is equally urgent to rediscover the sacramental dimension of life in the Church. According to such an ecclesiology, largely developed by the most eminent theologians of the 20th century, the Eucharist makes the Church and, simultaneously, the Church manifests the common Kingdom in this world. By reassembling in unity “the children of God scattered throughout the world” does not the Eucharistic offering give, to those who communicate in it, the possibility of uniting themselves with one another and mutually enriching themselves with their spiritual, national, historical and cultural diversities?

Finally, this community, brought together into a territory by the Eucharist, cannot disassociate itself from the history of peoples. It is therefore necessary to assure a link among the Churches of origin and the Orthodox faithful who are installed or who sojourn in the West; to open their eyes on what the Orthodox share with the other Christian Churches; and, above all, before roundly and irrevocably condemning, to see the potentials of holiness in the elements of the world which still await the divine light.

If the so-called “Mother Churches” oppose themselves to such a movement of collective reflection and discernment, they risk becoming paralyzed and confronting the calamities described in the first chapters of the Apocalypse.

Here is what the Living One said to the angel of the Church of Laodicea (Ap. 3, 16-19); “You imagine yourself rich; ‘I enriched myself and have no need of anything’; but you don’t see yourself; it is you who are miserable, pitiful, poor, blind and naked! So follow my counsel; buy from me gold that has been purified by fire, white vestments to cover yourself and hide the shame of your nakedness; eyewash to anoint your eyes and give you your sight back.”

But as Nicholas Berdyaev said, we must not understand the visions of the Apostle John fatalistically. On the contrary, Orthodox Christians, aware of the risks of spiritual half-heartedness, should undertake this task of truth and reconciliation in the name of their common mission to go and baptize all nations with the power of the Holy Spirit.

This Spirit of Truth that we are going to implore and receive on Pentecost.

 

Initial signers

Antoine Arjakovsky,

Sophie Clément-Stavrou,

Alexandra de Moffarts,

Georges El Hage,

Jean-Jacques Laham,

Daniel Lossky,

Olga Lossky-Laham,

Jean-Claude Polet,

Noël Ruffieux,

Cyrille Sollogoub,

Michel Stavrou,

Bertrand Vergely,

André Veriter.

Deutsche Version: 

Brief an unsere Brüder und Schwestern in der orthodoxen Kirche

Samstag, 11. Mai 2019

Liebe Brüder und Schwestern,
Christus ist auferstanden!
Die orthodoxe christliche Tradition ist der Ansicht, dass zwischen den Festen von Ostern und Pfingsten die Himmel offen stehen. Das bedeutet, dass wir, wenn wir die Augen des Glaubens hätten, die Engel des Himmels staunen sehen könnten, wenn sie auf der Leiter, die Gott und die Menschen verbindet, auf- und niedersteigen.
In dieser freudigen Zeit unseres kirchlichen Lebens müssen wir jedoch mit Demut anerkennen, dass sich die orthodoxe Kirche in einer Krisenzeit befindet. Die Kirchen von Moskau und von Konstantinopel haben den Dialog abgebrochen. Dieser Bruch wird durch die leider wohlbekannte Aufhebung der eucharistischen Gemeinschaft noch verschlimmert. Dies wird von den Orthodoxen, die nicht wollen, dass die orthodoxe Kirche in eine Spaltung versinkt, als eine echte Tragödie empfunden.
Hinzu kommt die Krise im Erzbistum der Gemeinden russischer Tradition in Westeuropa, seit dessen Status als Exarchat im November 2018 abgeschafft wurde. Das Erzbistum ist unterdessen gespalten zwischen denen, die der Ansicht sind, dass sie nur innerhalb des Moskauer Patriarchats eine Zukunft haben, und denen, die glauben, dass mit dem Patriarchat von Konstantinopel immer noch eine neue Übereinkunft gefunden werden kann.

Aber da in den Augen des Glaubens in dieser ganz besonderen Zeit des Jahres alles möglich ist, erlauben Sie uns, drei Bitten vorzutragen.
Erstens: Vermeiden wir jede Eile, über die Zukunft des Erzbistums der Kirchen russischer Tradition in Westeuropa zu entscheiden. Lasst uns vielmehr mit Zuversicht und Sinn für die Wahrheit handeln. Weil Christus wahrhaft auferstanden ist, konnte er seinen Jüngern den Heiligen Geist senden.
Das bedeutet vor allem, dass jeder Mensch unter der Wirkung dieses Geistes wirklich seinen Teil der Verantwortung in dieser Krise der orthodoxen Kirche nicht nur in Westeuropa, sondern in der ganzen Welt wahrnimmt. Dies ist nicht der Ort, um all die Verleumdungen, all die Machtspiele, alle Schwächen der Gläubigen und ihrer Hirten darzulegen. Es liegt an jedem Einzelnen, seinem inneren Weg der Reue und Reinigung zu folgen.
Doch wenn "die Vergebung aus dem Grab auferstanden ist", sollen wir dann Gefangene unserer Fehler bleiben? Ist der Christ nicht berufen, die Schwächen anderer zu bedecken und zu vergeben? Und vor allem, haben wir eine so dürftige Vorstellung vom Plan Gottes für die Kirche, dass wir glauben, es gäbe nur einen einzigen gangbaren Weg, kirchliche Gemeinschaften zu organisieren, die in einer bestimmten Region verstreut sind? Angesichts der Situation des Erzbistums der Gemeinden russischer Tradition in Westeuropa Ende der 1960er Jahre kann man gut verstehen, dass der Zerfall des Erzbistums durch die Abwanderung von Gemeinden in andere Jurisdiktionen oder die Übertragung en bloc an das Moskauer Patriarchat bei weitem nicht die beiden einzigen Perspektiven für diese Gemeinden sind. Besonders wenn wir uns daran erinnern, dass die größten Persönlichkeiten der Erneuerung der orthodoxen Kirche in den letzten hundert Jahren dort gearbeitet haben, angefangen bei ihren Heiligen, von Priester Alexis Medvedkov bis zu Mutter Marie Skobtsov.
Unsere zweite Bitte betrifft die in Westeuropa anwesenden Bischöfe. Was bieten unsere Bischöfe denjenigen, die in Westeuropa geboren oder aufgewachsen sind? Welche Perspektiven sehen sie für die Etablierung der Orthodoxie in der europäischen Gesellschaft und Kultur? Wie können wir den Bruch der eucharistischen Gemeinschaft überwinden, der unsere Gemeinden und Familien auseinanderreißt?
Wir hoffen, dass in diesem Jahr in Westeuropa allen offenstehende Diskussionen über die Zukunft der orthodoxen Kirche organisiert und dass diese im Geiste des Friedens, des Aufeinander-Hörens, der Liebe, der Wahrheit und der Freiheit geführt werden.
Wir müssen gemeinsam anerkennen, dass es noch keinen Versuch gegeben hat, die Beschlüsse des panorthodoxen Konzils von Kolymbari aus dem Jahr 2016 zu erläutern und zu rezipieren, eines ganz bedeutenden Konzils, welches das Ergebnis von mindestens 50 Jahren sorgfältiger Vorbereitungen ist. Orthodoxe Christen auf der ganzen Welt, die außerhalb kanonisch organisierter Gebiete leben, müssen in erster Linie die Entscheidungen dieses Konzils aufnehmen.
Insbesondere wurden orthodoxe Gemeinden in Westeuropa aufgefordert, sich im Rahmen regionaler Bischofsversammlungen unter dem Vorsitz des Ökumenischen Patriarchats und unter Beteiligung aller Gemeinschaften, Priester und Laien aus den verschiedenen Jurisdiktionen zu versammeln. Diese Aufforderung muss unter Berücksichtigung der lokalen Besonderheiten der sich herausbildenden Kirchen umgesetzt werden. Insbesondere die sogenannten "Mutterkirchen" müssen verstehen, dass sich die Mehrheit der seit mehr als einem Jahrhundert in Westeuropa lebenden orthodoxen Christen, wie der Erzdiözesanrat am 9. Dezember 2004 erklärte, nicht mehr als „Diaspora“ versteht. Zu einem gegenseitigen Verständnis zu gelangen, erfordert natürlich Geduld, Urteilsvermögen und Vertrauen.
Unsere dritte Bitte ist, dass alle orthodoxen Christen der in den Bischofskonferenzen in Westeuropa versammelten Kirchen so bald wie möglich mit Unterstützung aller aktiven Kräfte, die sich im Geiste der Erneuerung im Dienst einer universellen Orthodoxie – angefangen von der Orthodoxen Fraternität in Westeuropa, ACER-MJO (Action Chrétienne des Étudiants Russes - Mouvement de Jeunesse orthodoxe), dem Institut Saint-Serge und Syndesmos - interjurisdiktionelle Diskussionsforen über "die Vergangenheit und die Zukunft der orthodoxen Kirche in Westeuropa" organisieren.
Auch auf die Gefahr, dass sich diese Diskussionen als mühsam und voller Spannungen erweisen könnten, sind sie dennoch notwendig.
Es ist zum Beispiel an der Zeit, dass Christen des Moskauer Patriarchats ihren orthodoxen Brüdern und Schwestern erklären, warum ihre Kirche den Staat und seine Entscheidungen, auch antichristliche, so sehr unterstützt. Die Verantwortlichen des Patriarchats von Konstantinopel könnten dagegen ihre Schwierigkeiten bei der effektiven Organisation des panorthodoxen kirchlichen Lebens in der Welt überdenken. Wir sind überzeugt, dass die heutige orthodoxe Kirche in Westeuropa trotz ihrer Schwächen in der Lage ist, solche Debatten zu organisieren.
Ein streng vertikaler Ansatz würde nichts anderes bringen als noch mehr Unordnung und Spaltung. In diesem Sinne ist es notwendig, den visionären Charakter der Entscheidungen des Moskauer Konzils von 1917-1918, das die Komplementarität und Mitverantwortung von Laien, Männern und Frauen, Geistlichen und Hierarchen neu bewertet, anzuerkennen. Dieses Erbe zu leugnen, wäre nicht nur schädlich, sondern illusorisch.
Es ist auch dringend geboten, die sakramentale Dimension des Lebens in der Kirche wieder zu entdecken. Nach einer solchen Ekklesiologie, die von den bedeutendsten Theologen des 20. Jahrhunderts weit vorangebracht wurde, bildet die Eucharistie die Kirche, und manifestiert gleichzeitig die Kirche in dieser Welt das gemeinsame Reich Gottes. Gibt das eucharistische Opfer, indem es in der Einheit "die in der ganzen Welt verstreuten Kinder Gottes" vereint, nicht denen, die daran teilhaben, die Möglichkeit, sich untereinander zu vereinen und sich mit ihren geistlichen, nationalen, historischen und kulturellen Unterschieden wechselseitig zu bereichern?
Schließlich kann sich eine Gemeinschaft, die in einem Territorium durch die Eucharistie versammelt ist, nicht von der Geschichte der Menschen distanzieren. Es ist daher notwendig, eine Verbindung zwischen den Herkunftskirchen und den orthodoxen Gläubigen, die sich im Westen niederlassen oder dort wohnen, herzustellen; die Augen für das zu öffnen, was die Orthodoxen mit anderen christlichen Kirchen teilen, und, bevor sie grobe und definitive Urteile fällen, das Potenzial der Heiligkeit in den Elementen der Welt, die noch auf das göttliche Licht warten, zu erkennen.
Wenn sich die so genannten "Mutter"-Kirchen einer solchen Bewegung der gemeinsamen Reflexion und Urteilsbildung widersetzen würden, würden sie Gefahr laufen, zu verknöchern und sich den in den ersten Kapiteln der Geheimen Offenbarung beschriebenen Gefährdungen auszusetzen.
So sagt der Lebendige zum Engel der Kirche von Laodizea: "Weil du lau bist und weder kalt noch warm, werde ich dich ausspeien aus meinem Munde. Du sprichst: Ich bin reich und habe genug und brauche nichts. Doch du weißt nicht, dass du elend und jämmerlich bist, arm, blind und bloß. Ich rate dir: Kaufe von mir Gold, das im Feuer geläutert wurde, damit du reich werdest; und weiße Kleider, damit du sie anziehest und die Schande Deiner Blöße nicht offenbar werde; und Salbe, Deine Augen zu salben, damit du sehen mögest! » (Offb. 3,16-19)
Aber wie Nicolas Berdiaev uns in Erinnerung gerufen hat: Wir dürfen die Visionen des Apostels Johannes nicht fatalistisch missverstehen. Im Gegenteil, orthodoxe Christen, die sich der Risiken der geistlichen Lauheit bewusst sind, dürfen sich zu diesem Werk der Wahrheit und Versöhnung nur im Namen ihrer gemeinsamen Mission, alle Nationen mit der Kraft des Heiligen Geistes zu taufen, anschicken.
Mit der Kraft dieses Geistes der Wahrheit, den wir zu Pfingsten erflehen und empfangen wollen.

Erste Unterzeichner:
Antoine Arjakovsky,
Sophie Clément-Stavrou,
Alexandra de Moffarts,
Georges El Hage,
Jean-Jacques Laham,
Daniel Lossky,
Olga Lossky-Laham,
Jean-Claude Polet,
Noél Ruffieux,
Cyril Sollogoub,
Michel Stavrou,
Bertrand Vergely,
André Veriter.

Russian version: 

Письмо нашим православным братьям и сестрам

Суббота 11 мая 2019г.

 

Дорогие братья и сестры,

Христос воскресе !

Согласно православной христианской традиции, считается, что между праздниками  Пасхи и Пятидесятницы отверзаются небеса. Это означает, что,  глазами веры нам возможно в изумленье взирать на ангелов восходящих и нисходящих по лестнице соединяющей Бога с человеком.   

Однако, в эту столь радостную пору нашей церковной жизни, нам приходится смиренно признаться, что православная Церковь переживает глубокий кризис. Моковская и Константинопольская Церкви прервали диалог. Такой разрыв усугубляется  печально известным разрывом евхаристического общения. Оно воспринимается как истинная драма православным нардом никак не желающим, чтобы это обратилсь в раскол для Православной Церкви. К этому прибавляется кризис Архиепископии православных русских церквей в западной Европе с отзывом ее статуса экзархата в ноябре 2018 г. Отныне Архиепископия разделена между теми, кто считает, что их будущее только на лоне Московского Патриархата и теми, кто считает, что еще возможно найти новое соглашение с Константинопольским Патриархатом.      

Но поскольку для верующих все возможно в настоящее время года, позвольте нам обратиться к вам с тремя просьбами.

 

Во-первых, не будем спешить с решением о будущем Архиепископии православных русских церквей в западной Европе. Станем скорее действовать в духе доверия и стремления к истине. Именно потому что, Христос воистину воскрес, он смог ниспослать Дух Святой своим ученикам.

Это прежде всего означает, что каждый из нас, под воздействием Святого Духа, должен воистину  осознать собственную ответственность за кризис охвативший Православную Церковь не только в западной Европе но и во всем мире. Здесь не уместно выставлять на показ все сплетни, все игры власти, все немощи верующих и их пасторов. Каждый из нас должен пройти по внутреннему пути раскаяния и очищения.  

Однако, если «прощение исходит из гроба», разве мы  должны оставаться в плену своих ошибок? Разве христианин не должен исцелять чужие немощи  и прощать? А, главное, разве у нас столь узкое представление о Божьем промысле для Церкви и мы считаем, что существует лишь один реальный вариант для организации церковных общин рассеянных в данном регионе? По сравнению с ситуацией Архиепископии православных русских церквей в западной Европе в конце 1960-ых годов, понятно, что дробление на разные другие юрисдикции или же переход всей Архъиепископии под юрисдикцию Московского Патриархата далеко не являются двумя единственными перспективами для этих приходов. Особенно если помнить, что в них подвизались самые великие личности возрождения православной Церкви за последние сто лет, начиная со святых, пресвитера Алексея Медведкова и преподобной матери Марии Скобцовой.    

 

Наша вторая просьба обращается к епископам находящимся в Западной Европе. Что предлагают наши епископы тем, кто родился или вырос в Западной Европе? Что они предусматривают для укоренения Православия в европейских обществе и культуре? Как преодолеть разрыв евхаристического общения, который терзает наши общины и наши семьи?

Мы  желаем, чтобы, начиная с этого года, проводились в западной Европе совместные дискуссии о будущей Православной Церкви, и чтобы они проходили в духе мира, любви и свободы, прислушиваясь друг к другу.

Мы должны совместно осознать, что еще не была проведена работа по обьяснению и восприятию решений Всеправославного собора в Колимбари 2016г., важнейшего собора, который тщательно подготовлялся в течение более 50 лет. Православные христиане проживающие во всем мире, за пределами канонически организованных территорий должны, в первую очередь, принять решения этого собора.  

В частности, собор пригласил православные приходы в западной Европе объединиться через региональные епископальные собрания под председательством вселенского Патриархата и при участии всех общин, духовенства и мирян, разных юрисдикций. Такое приглашение должно осуществляться имея в виду местную специфику образуемых Церквей. В частности, так называемые «матери» Церкви должны понять, что, как было сказано 9 декабря 2004г. Советом Архиепископии, большинство православных христиан, которые уже более ста лет находятся в западной Европе уже давно себя не считают «диаспорой». Разумеется, чтобы достичь взаимопонимания потребуется терпение, прозорливость и доверие

 

Наша третья просьба о том, чтобы все православные христиане Церквей членов епископальных собраний в западной Европе при поддержке всех задействованных живых сил, в духе обновления,  на службе дела Всеобщего Православия, при содействии Православного братства в западной Европе, Русского студенческого христианского движения (РСХД), Святосергеевского Института и Синдесмоса, совместно организовали как можно раньше форумы дискуссий между юрисдикциями «о прошлом и будущем православной Церкви в западной Европе».

Несмотря на возможные трудности и напряженность, такие дискуссии однако необходимы.

Например христианам московского Патриархата пора объяснить своим православным братьям и сестрам почему их Церковь настолько солидарна с правительством и с его решениями, даже анти-христианскими. Представители Константинополя могли бы также рассказать о  трудностях встречаемых для эффективного управления всеправославной церковной жизнью в мире. Мы однако убеждены, что актуальная православная Церковь в западной Европе, несмотря на свои ограничения, способна организовать такие форумы.   

Чисто вертикальный подход может только привести к бóльшему беспорядку и разделению. В этом смысле, следует отметить прозорливость решений Московского собора 1917-1918 гг. который придал бóльшую значимость взаимодополняемости и общей ответственности мирян, мужчин и женщин, духовенства и иерархов. Отрицать это наследие  не только вредно но и нереально.

Кроме того, необходимо срочно заново открыть евхаристическое измерение жизни в Церкви. Согласно такой экклезиологии, широко развитой самыми выдающимися богословами 20-го века, Евхаристия создает Церковь и одновременно Церковь являет в этом мире обшее Царство. Собирая в единстве «сынов Божьих рассеянных по всему миру», не дает ли евхаристическое приношение причастникам возможность объединиться и взаимно обогащаться своими духовными, национальными, историческими и культурными различиями?   

Наконец, любая община собравшаяся на единой территории через Евхаристию не может потерять связь с историей людей. Поэтому необходимо обеспечить связь между православными верующими, которые  проживают или обосновались на Западе и их родными Церквами; открыть глаза на то общее, что православные разделяют с другими христианскими Церквами; и, прежде чем  грубо и безапелляционно осуждать, различить возможную святость в тех элементах мира, которые еще находятся в ожидании божественного света.

Если так называемые «матери» Церкви будут противиться этому движению в сторону общего размышления и распознавания, им грозят состояние застоя и бедствия описанные в первых главах Откровения.

Вот что сказал Живый ангелу Лаодикийской церкви (Откр. 3, 16-19): « Ибо ты говоришь: я богат, разбогател и ни в чем не имею нужды, а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг! Советую тебе купить у меня золота, огнем очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться, и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью  помажь глаза твои, чтобы видеть.»

Но как напоминал Николай Бердяев, не следует фаталистически воспринимать видения апостола Иоанна. Наоборот, православные христиане, сознавая каковы риски духовной теплоты, должны приняться за  труд истины и примирения во имя их общего дела: идти крестить все народы силой Святого Духа.

Духа истины, о послании которого мы будем молиться в день Пятидесятницы.

 

Первые подписчики:

Aнтуан Аржаковский,

София Клеман-Ставру,

Aлександра де Моффар,

Жорж Эл-Хаг,

Жан-Жак Лахам,

Даниель Лосский,

Oльга Лосская-Лахам,

Жан-Клод Полэ,

Ноэль Рюффие,

Кирилл Соллогуб,

Mишель Ставру,

Бертран Вержели,

Андрэ Веритер.

 

Ukrainian Version: 

Лист до наших православних братів та сестер

 

Субота 11 травня 2019 року

 

Дорогі брати та сестри,

Христос воскрес!

Християнська православна традиція вважає, що в період між Пасхою та П'ятидесятницею небеса відкриті. Це означає, що дивлячись очима віри, ми могли б побачити, як ангели небесні піднімаються і спускаються сходами, що об'єднують Бога з людьми.

Однак у цей щасливий момент нашого церковного життя ми повинні смиренно визнати, що Православна Церква переживає період кризи. Церкви Москви і Константинополя розірвали діалог. Цей розрив посилився сумнозвісним розривом причастя між патріархатами. Це стало справжньою трагедією для православного люду, який не бажає, щоб Православна Церква зазнала розколу. До цього додається криза західноєвропейського архієпископства російських парафій Константинопольським Патріархатом, що виникла після скасування його статусу екзархату в листопаді 2018 року. Тепер воно розділилося на тих, хто бачить майбутнє лише у лоні Московського патріархату, і тих, хто вважає, що з Константинопольським Патріархатом все ще можна знайти новий modus vivendi.

Та оскільки для того, хто дивиться з вірою, все можливе у цей такий особливий період року, дозволимо собі сформулювати три прохання.

По-перше, не поспішаймо вирішувати майбутнє архієпархії російських парафій в Західній Європі. Діймо з вірою і по-правді. Саме тому, що Христос воскрес у правді, Він зміг зіслати Святого Духа на Своїх учнів.

Це означає насамперед, що кожен під дією цього Духа правдиво визнає свою частку відповідальності за кризу, яку переживає Православна Церква не тільки в Західній Європі, але й у світі. Недоречним є виставляння пліток, боротьби за владу, слабкостей вірних і їхніх пастирів. Кожен має пройти свій внутрішній шлях покаяння та очищення.

Але, якщо «прощення з гробу возсіяло», чи повинні ми залишатися в’язнями наших провин? Хіба християнин не покликаний долати недоліки інших і прощати? І, перш за все, чи припустиме таке вузьке бачення Божого плану для Церкви та визначення лише одного життєздатного варіанту для організації церковних громад, розсіяних в даному регіоні? З огляду на ситуацію в архієпархії російських церков у Західній Європі наприкінці 1960-х років, зрозуміло, що розпорошення в інших юрисдикціях або блоковий перехід до Московського Патріархату далеко не єдині варіанти для цих парафій. Особливо, якщо згадати, що найбільші діячі відродження Православної Церкви важко над цим працювали останні сто років, починаючи з її святих, від священика Алексія Медведкова до монахині матері Марії Скобцової.

Наше друге прохання стосується єпископів, присутніх у Західній Європі. Що пропонують наші єпископи тим, хто народився або виріс в Західній Європі? Які перспективи вони окреслюють для впровадження Православ'я в європейські суспільство і культуру? Як подолати розрив спілкування, що терзає наші громади і наші сім'ї?

Ми сподіваємося, що цього року в Західній Європі відбуватимуться колективні дискусії про майбутнє Православної Церкви, і що вони проходитимуть в дусі миру, уміння вислухати, милосердя, правди та свободи.

Ми разом повинні усвідомити, що ще не проведена робота з роз’яснення та прийняття рішень, ухвалених у 2016 в Колімбарі Всеправославним Собором, котрий ретельно готувався 50 років та має вирішальне значення. Православні християни, які живуть за межами канонічно організованих територій по всьому світу, повинні спочатку отримати рішення цієї Ради.

Зокрема цей Собор запропонував православним парафіям у Західній Європі об'єднатися шляхом проведення регіональних зборів єпископів під головуванням екуменічного патріархату та за участі всіх громад, священиків і мирян із різних юрисдикцій. Це запрошення має здійснюватися з урахуванням особливостей місцевих Церков, які формуються. Так звані «материнські» Церкви повинні розуміти, зокрема, що, як зауважує архієпископська Рада 9 грудня 2004 року, більшість православних християн, присутніх у Західній Європі уже понад століття, давно перестали вважати себе «діаспорою». Отож, для досягнення взаєморозуміння необхідними є терпеливість, проникливість та довіра.

Наше третє прохання полягає в тому, щоб усі православні християни Церков-учасниць єпископських зборів у Західній Європі якомога швидше співорганізували міжвідомчі дискусійні форуми на тему «Минуле і майбутнє Православної Церкви в Західній Європі» – на благо вселенського православ’я, у дусі оновлення та за підтримки всіх причетних сил, починаючи з Православного братства у Західній Європі, РСХР (ACER-MJO), Інституту Святого Сергія, Syndesmos.

Незважаючи на ризик складності та напруженості цих обговорень, вони мають обов’язково відбутися.

Настав час, наприклад, для християн Московського Патріархату пояснити своїм православним братам і сестрам, чому їхня Церква підтримує державу та її рішення, навіть антихристиянські. Константинопольський патріархат міг би також переглянути свої труднощі в ефективному управлінні всеправославним церковним життям у світі. Зі свого боку, ми переконані, що нинішня Православна Церква в Західній Європі, незважаючи на свої обмеження, може організувати такі дебати.

Чіткий вертикальний підхід не принесе нічого, окрім подальшого розладу і поділу. У цьому сенсі ми повинні визнати далекоглядний характер рішень Московського Собору 1917-1918 років, що посилив взаємодоповнюваність і спільну відповідальність мирян, чоловіків і жінок, духовенства і ієрархів. Заперечувати цю спадщину було б не тільки шкідливим, але й ілюзорним.

Також необхідно терміново відновити сакраментальний вимір життя в Церкві. Згідно з такою еклезіологією, розробленою найвідомішими богословами ХХ століття, Євхаристія творить Церкву і в той же час Церква проявляє в цьому світі спільне Царство. Хіба євхаристійне приношення, об'єднуючи воєдино «дітей Божих, розсіяних по всьому світу», не дає всім тим, хто його приймає, можливості об'єднатися та взаємозбагатитися духовними, національними, історичними та культурними відмінностями?

Зрештою, будь-яка спільнота, об’єднана Євхаристією на одній території, не може бути відокремлена від історії людства. Тому необхідно забезпечити зв'язок між первинними Церквами і православними вірними, які оселяються або вже проживають на Заході; відкрити очі на те, що православні поділяють з іншими християнами; і, перш ніж грубо і безапеляційно засуджувати, відкрити для себе потенціал святості в елементах світу, які ще чекають божественного світла.

Якщо так звані «материнські» церкви виступлять проти таких колективних роздумів та розсудливості, вони ризикують завмерти та наразитися на біди, описані в перших розділах Апокаліпсису.

Ось що сказав Господь Ангелу Церкви в Лаодикії (Одкр. 3:16-19): «Бо кажеш: «Багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю», а не знаєш, що ти – злощасний і мізерний, і бідний, і сліпий, і голий. Раджу тобі купити від мене золото прочищене огнем, щоб ти збагатів, і одежу білу, щоб зодягнувся, і не видно було сором наготи твоєї, і мастю очною помаж свої очі, щоб бачити міг».

Але, як зауважив M. Бердяєв, не слід фатально сприймати одкровення апостола Івана. Навпаки, православні християни, усвідомлюючи ризики духовної ліпеплости, повинні розпочати цей шлях пошуку істини та примирення в ім'я своєї спільної місії – іти і хрестити всі народи силою Святого Духа.

Ми проситимемо та прийматимемо цього Духа істини у П'ятидесятницю.

 

Перші підписанти:

 

Антуан Аржаковський,

Софі Клеман-Ставру,

Жорж Ель Хадж,

Даніель Лоський,

Жан-Клод Полет,

Сіріль Сологуб,

Мішель Ставру,

Бертран Вержелі,

Андре Верітер

Alexandra de Moffarts,

Jean-Jacques Laham,

Olga Lossky-Laham,

Jean-Claude Polet,

Noël Ruffieux.

 

Autres signataires:

comme certains préfèrent rester anonymes, j'ai finalement enlevé la liste du domaine public.